«Дійсність не така, як на справді» - ці слова Станіслава Єжі Лец можуть стати епіграфом нашого часу. Майбутнє, минуле, позаминуле та химерна дійсність плетуть неймовірний візерунок сучасності прямо на наших очах. При цьому у кожного художника існує своя правда життя. Митці рефлексують на сьогодення за допомогою життєвого досвіду та свого таланту. Вони доносять нам інтимні розмови наодинці з Творцем помноженні на грані неповторної індивідуальності.
Роботи проекту «Досвід реальності» перш за все візуальні. Їх зовсім необов’язково передавати словами. Автори не дублюють дійсність, вони проти візуального паліативу. Бездумно подвоювати миттєву реальність світу художнику не до вподоби. Художники вибудовують нові, порою незвичні ірреальні обрії.
Матеріалом цієї конструкції є обломки віри та залишки ілюзій. І ще животворна віра у мистецтво, яке вічне. Щоб досягнути цього, є виключно один шлях- відкинути «пересічну правду життя», стати вище за неї. Тільки так можна поховати пекельну приреченість українського мистецтва, коли досвідченні, виховані, зі смаком люди основною рисою якісного мистецтва називають тотожність з реальністю.
Люди мистецтва готові віддати все своє життя тому моменту, коли їх твір знаходить місце у серці глядача. Який зможе викликати саме ті відчуття, що пережив автор під час катарсису. У цей момент твориться магія, людина ближче до Бога та первинної досконалості, ніж будь коли. Ця мить одкровення коштує багато і називається красою.
Краса то бездоганність. Як і нескінченність, її художники пробують огорнути своїм талантом, але ніколи не зможуть. Краса збагачує життя, наповнює його сенсами і дає ілюзію надії на безхмарне майбутнє. Завдяки творам художників світ навколо нас насичений красою. І вона з часом починає говорити з нами.
Фотографічний художній проєкт «Досвід реальності» є викликом паніці та розгубленості, які запанували в Україні. Минуло півтора року із моменту повномасштабного вторгнення, що стало лакмусовим папірцем для суспільства. Запит на осмислення, відрефлексування досвіду, який ми продовжуємо отримувати, є вкрай гострим.
Митці відчувають жахи війни чи гостріше за всіх, бо вони мають власну розмову з Богом. Це її та навколишні події вони проявляють у власних роботах, витворюючи оригінальну і по-своєму правдиву оповідь, перекладену на фотопапір світлин. І ці рефлексії – не паліатив побаченого, не буквальне відтворення дійсності. Художник не ставить запитань і не дає прямих відповідей, він тільки фокусує погляд глядача на ідеї чи проблемі.
Коли митець розповідає свою власну історію, він ризикує не втрапити в алгоритми дій суспільства, та при цьому не губить відчуття власної гідності. Можливо, завтра його назвуть провидцем.
Автори проєкту «Досвід реальності» створили власні ірреальні горизонти. Бо обмежуватися відтворенням реальності, бездумно подвоюючи її, немає сенсу. Ці оповіді мають уповільнений ритм, а також «рух спокою». Нас на мить висмикують із гуркоту часу, його проблем та катастроф. Нам пропонують спинитись і здійснити пошук – заново до внутрішнього. Проєкт «Досвід реальності» повертає нам смак життя, а також віру, що основою світобудови є краса та підтримка Бога, а не бентега та безнадія.